Лист співчуття від Блаженнішого Святослава з нагоди смерті Владики Северіана Якимишина

Преосвященному владиці

Давидові Мотюку,

єпарху Едмонтонському,

апостольському адміністратору

Нью-Вестмінстерської єпархії

Преосвященний Владико Давиде!

Всесвітліші та преподобні отці!

Преподобні сестри!

Дорогі в Христі вірні нашої Церкви на терені Нью-Вестмінстерської єпархії!

Із великим сумом сприйняли ми звістку про те, що після  хвороби перейшов по вічну нагороду до нашого Господа владика Северіан Якимишин, владика-емерит Нью-Вестмінстерський, другий правлячих архиєрей цієї єпархії. 

 

Владика Северіан отримав єпископську хіротонію 25 березня 1995 року Божого. Його служіння відзначалося великою ревністю у проголошенні Доброї новини, турботою про вірних єпархії. Цей архиєрей докладав усіх зусиль, щоб навіть найменші парафії мали свого душпастиря. Чимало покійний владика зробив для належного функціонування парафіяльного життя, запровадивши програму «Проєкт Надії». Його увагою втішалися діти і молодь єпархії, для яких він у співпраці із сестрами організовував просвітницькі табори, школи. Тож можемо ствердити, що життя і служіння новопресталеного єпископа було цінним даром для нашої Церкви. 

 

Нещодавно ми вітали владику Северіана із славним ювілеєм  90-річчям із дня народження. У подячному листі він написав прекрасні слова, які сьогодні хочемо процитувати як підсумок його життя та своєрідний приклад для наслідування кожному з нас: «Я старався все зробити якнайліпше для Божої слави, нашої Української Церкви і рідного народу. Я за Вас завжди молюся, щоб добрий Господь благословив Вас ласками, потрібними в патріаршому служінні».

 

Щиро віримо, що владика Северіан вже перебуває в обіймах люблячого Спасителя, для слави якого Він жив, а до всіх нас промовляє своє останнє слово, що є виявом великої надії на вічну нагороду від Господа Бога для тих, хто вірний Йому. «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг» (2 Тим. 4, 7), – вкладаємо ці слова апостола Павла в уста новопреставленого єпископа.

 

Господь відкриває перед ним небеса, даруючи йому радість споглядати Свою славу, а вашу єпархію наділяє ще одним небесним заступником, який випрошує для всіх вас потрібні ласки.  

 

Віддаємо душу новопреставленого владики Северіана в руки безмежного Божого милосердя та з вірою промовляємо: «Несказанної слави Твоєї  сподоби, Христе, того, що до Тебе переставився, де є житло тих, які веселяться, і голос чистої радості». Вічна йому пам’ять!

 

З молитвою

+ СВЯТОСЛАВ

Passing of Bishop Severian Yakymyshyn, osbm (1930-2021)


Most Rev. Severian Yakymyshyn, OSBM, Bishop Emeritus of the Eparchy of New Westminster, reposed in the Lord on September 6, 2021, in Vancouver, BC.

 

Bishop Severian was in his 92nd year of life, 75th year of monastic life, 67th year of priestly service, and 27th year of episcopal ministry.

 

Funeral arrangements:

 

Wednesday, September 15

7:00 pm Monastic/Priestly Parastas

Holy Eucharist Cathedral, New Westminster, BC

 

Thursday, September 16

10:00 am Funeral Divine Liturgy

Protection of the Blessed Virgin Mary Parish (St Mary’s), Vancouver, BC

 

Interment to follow at Saints Peter and Paul Parish Cemetery, Mundare, AB (to be preceded by funeral Divine Liturgy)

(Date and time to be determined – details to follow)

 

Grant O Lord eternal life to your servant Bishop Severian!   Vichnaja pamjat.

On the Sanctity of Human Life

Bishop David’s Message on the Sanctity of Human Life and the Annual March Of Life

Annual March for Life

“Upholding the Sanctify of Life, A Sacred Duty”

As we celebrate life, God’s gift to us, let us reflect on the Sanctity of Life, from the perspective of yesterday, today, and tomorrow.

 

The Sanctity of Life:  Yesterday’s Perspective:

United States

January 1973

  • The Supreme Court of the United States invalidates 50 state laws and made abortion legal – on demand – throughout the United States in the decisions of Roe v. Wade and Doe v. Bolton.

January 1974

  • The first March for Life walks on Washington to lobby Congressional leadership to find a legislative solution to the Supreme Court’s decision. Soon after realizing congressional protection of the unborn was not on the horizon, a March for Life every year until Roe v. Wade is overturned.

Canada

The National March for Life in Ottawa, in our nation’s capital, typically the largest annual protest on Parliament Hill, takes place each May to mark the passing of the 1969 omnibus bill which decriminalized abortion. Since then, pro-lifers rally in front of our Parliament building and march through downtown Ottawa, demanding that our political representatives fight for the right to life of every human being.

Over the years, not only in Ottawa, but throughout Canada, in towns and cities small and large, March for Life has brought together hundreds of thousands of Canadians of all ages.

 

The Sanctity of Life:    Today’s Perspective:

March for Life has necessarily grown over the years in regards to its prayerful intent and desire.  The protection of the unborn is still first and foremost on the minds and hearts of the organizers and participants.  At the same time, March for Life seeks to transform the hearts of all, including our elected officials, to enact laws that protect life from conception until natural death.

From conception to natural death.

Today another storm is on the horizon, indeed, is already here. Medical Assistance in Dying. The passage of Bill C-7 into law on March 7, 2021 by the Government of Canada, greatly expands the eligibility criteria within Canada’s “MAiD” legislation, allowing euthanasia and assisted suicide for those whose death is not reasonably foreseeable.  In our recent Message from the Catholic Bishops in Canada on this matter, we write, “The possible pressures that will be placed on persons with mental illnesses or disabilities resulting from the most recent legislative changes are all too real, perilous and potentially destructive.  Our position remains unequivocal. Euthanasia and assisted suicide constitutes the deliberate killing of human life in violation of God’s Commandments; they erode our shared dignity by failing to see, to accept, and accompany those suffering and dying. Furthermore, they undermine the fundamental duty we have to take care of the weakest and most vulnerable members of society. Human life must be protected from conception to natural death, at all stages, and in all conditions.

 

The Sanctity of Life:   Tomorrow’s Perspective

The Holy Father, Pope Francis, celebrates the Sanctity of Life from conception to natural death, and everything in between. He writes, “How can it be that it is not a news item when an elderly homeless person dies of exposure but it is news when the stock market loses two points?”

In Pope Francis’ latest book, “Let Us Dream, the Path to a Better Future,” he offers a path to a better future. He sees hope coming out of the crisis of the current COVID-19 pandemic. The Holy Father writes:

We must redesign the economy so that it can offer every person access to a dignified existence while protecting and regenerating the natural world.

What is the greatest fruit of a personal crisis? I’d say patience, sprinkled with a healthy sense of humour, which allows us to endure and make space for change to happen.

When I speak of change I mean that those people who are now on the edges become the means of changing society.

We do not possess the truth so much as the truth possesses us, constantly attracting us by means of beauty and goodness.

Sin is a rejection of the limits that love requires.

Our greatest power is not in the respect that others have for us, but the service we can offer others.

 

The Sanctity of Life:   God’s Perspective

Perhaps I’ve led you astray up until now, intentionally albeit. In reflecting on the Sanctify of Life under the context of yesterday, today, and tomorrow’s perspectives, one could almost come to the conclusion that everything that has happened in the March for Life movement has been accomplished by ourselves, and by ourselves alone. In our reflection thus far, I’ve intentionally left out another perspective.  And in reality, the only one that counts:  God’s perspective.

God’s perspective reminds us today of the story of creation and the original meaning of the Sanctify of Life.  As we read in the Book of Genesis, “God created humankind in God’s image, in the image of God he created them; male and female he created them” (Genesis 1:27).  Created in the image and likeness of God, our vocation then, our calling, is to become like God, to grow in holiness, to accept God’s invitation, and original plan, to grow in loving communion with God and with one another.

Let us not reject God’s plan to be holy, to respect the sanctify of life that God’s self, the Author and the very Giver of Life, bestows upon us. Adam and Eve of old did just that, and it didn’t turn out all too well for them. They were tempted by a false holiness, a false divinization, suggesting the thought of becoming God but without God, by means of one’s own efforts.

Rather, let us accept God’s plan for us, God’s love, God’s mercy, and let us acknowledge anew, respect, support and defend the Sanctify of Life, from conception to its natural death.

Indeed, the message of Easter, the message of the Resurrection, is the message of hope. Jesus comes into the world as one of us to tell us of God’s love and to invite us to follow him. In Jesus’ death and resurrection, he offers us the hope of a new life, eternal life, in communion with God as God had intended, from the very beginning, when he first created us.

 

A word of thanks and gratitude

In conclusion, we truly wish to acknowledge and support all those individuals and communities who continue to support and defend the Sanctify of Life, in prayer and in action.

Let us renew our involvement wherever we live, and to partner with members of our parish or other faith groups and organizations to continue lobbying our elected officials about these matters.

Above all, as the Catholic Bishops in Canada write, “we need to pray earnestly for a new outpouring of grace, so that the fear and despair experienced by many will give way to courage and hope and that all may welcome the call to support [the Sanctify of Life] in ways that reflect the loving and compassionate gaze of Jesus, the risen Lord who lives forever.”  Amen.

Bishop David’s Message on the Sanctity of Human Life and the Annual March Of Life

Pastoral Letter of His beatitude Sviatoslav to Youth

Beloved Youth in Christ—in Ukraine and abroad!

Palm Sunday, the Feast of our Lord’s entry into Jerusalem, is the day when our Church with special attention embraces you in her thoughts and prayers. Our tradition of engaging with you in prayer is a most important experience, especially now, when, because of quarantine restrictions and social distancing, we must make an even greater effort to keep our connection vibrant and strong. COVID-19 has impacted all of us: the old and the young, families and communities—which is why the Church wishes to stand by every human being. However, we especially want to accompany young people, who are growing and being formed in this time of immense challenges and trials.

If you are 21 years old, you have spent a third of your life under the shadow of war in East Ukraine, and for the last year and a half you are experiencing a pandemic, which the world has not seen for a century. If we add political polarization, economic hardship found in many countries where our faithful have settled, and personal restlessness, which is typical for every young person, the result is—a twisted ball of knots, or even an explosive mixture.

And yet, the Good News of Christ reassures us that in the events which we remember today, in spite of the fact that they took place two thousand years ago, there are subtle answers to the challenges of today. What is it that we celebrate and experience anew this day?

After three years of preaching and teaching in different corners of Israel, after healings, miracles, and conflicts with teachers of the law, Jesus together with his disciples goes to Jerusalem to celebrate the Passover there. This practice—to celebrate Passover in the city of the temple—was for the People of God of that time the spiritual event of the year! Let’s imagine Jerusalem in the day—the capital of the country, a great city, a sea of pilgrims from all over the world, Roman legionaries, customers and merchants, all searching for their role and place. Similar to our globalized world, is it not? And here Jesus appears. He had just resurrected Lazarus. Many inhabitants and pilgrims know Him through his preaching, healings, and miracles, which he had performed earlier, and so the news of His appearance is immediately carried through the city, and the people come out to greet Him.

Whom do they greet? Christ’s entry into Jerusalem is called triumphant, regal. Various signs indicate this—palm branches, which in the ancient world was considered a symbol of victory; the ass, which for the Jews embodied the fulfillment of prophecies about the Messiah, who will come to liberate the people from enslavement; the crowd, that greets Christ with exclamations of “Hosanna!” and calls him a king.

In biblical understanding, the king of Israel is the one who creates and protects the fullness of life for his nation, and is the intermediary between God and His people. In other words, through the king God continuously creates, gives life to and cares for His people. At the time of the events of which we speak, there had not been a king for centuries—captivity evolved into enslavement, revolts suffered defeats, the people grew accustomed to ever new invaders, and began to cooperate with them in order to survive. But the Jews do not lose hope, they expect a warrior-king, who will liberate the people, will end Roman rule, will restore the glory of the past, and establish prosperity.

And what ultimately happens? The king does come, but He is different from what the Jews expected and what we imagine today. The one who comes is not an intermediate, but the Lord Himself, not a warrior, but God the Creator and Saviour, who willed to become a servant for His creation. He grants victory, but enslaves no one. In His camp there are no prisoners, and the prize is for all. He conquers not a land, city or throne, as Romans and the Jewish leadership feared, but the hearts of the people—He Himself wins them over, enthrals them with His example, moves them with His Word, calls them to follow Him!

Where is Christ going and calling others to follow? Jerusalem archeologists have reconstructed the Lord’s path through Jerusalem. They suggest that He entered the city through the south gate near the Pool of Siloam, a place known as “the lower city.” It was a gathering place for the outcasts, the poor, the sick and crippled, those deprived of a chance at life and even the possibility to climb up the temple hill and offer sacrifice, to celebrate along with others. He goes to the downtrodden, to the ones rejected by the people, in order to open up for them the fullness of life and health, and the gift of Passover. These people are precisely the first who—together with the enthralled and excited youth—greet Him as Saviour and Messiah.

The expression, “Hosanna, blessed is He who comes in the name of the Lord, the King of Israel!” in the language of today we might translate as “Blessed is the one, who gives me a chance, the possibility to rise up from the depths, where life has thrown me, to rediscover myself in this huge and foreign megapolis.” The divine power of Christ finds expression in His making the impossible possible for these people—healing those, whom the medicine of the day was unable to help, allowing those whom society and even the priestly order would denigrate and reject, to see themselves as worthy in God’s eyes, and, through the resurrection  of Lazarus, demonstrate that He has the authority to bring back to life those, who lack the hope and strength to live.

Christ gives all a chance! A strange King is He! He does not take the lives of His opponents; to the contrary—He offers His own life. For the final destination of Christ’s triumphant entry into Jerusalem is Golgotha, and His throne—the Cross. From there He reigns not only over Judea, as the Roman soldiers mockingly inscribed, but over the entire world, conquering not earthly enemies, but sin and death itself.

The King, whom we greet today with willow branches, collects nothing from us, but gives and returns to us everything. He grants and protects “the fullness of life” for all, He fulfills all dreams of the young person of today. He not only opens up the meaning of life, as a great teacher or prophet, but gives it in a way that only God can. Today, when our world trembles because of a pandemic that has made us hostages to fear, it is so important to remember this divine power and authority—to heal and grant life. The virus kills and cripples without mercy—it is likely that each one of us has friends, family members or acquaintances, who became its victims. In addition, it targeted the very heart of human relations—today in our human imagination  another person represents not mystery and possibility, but danger and threat. The world of coronavirus has already changed our reflexes and customs. Humanity has lived under a regime of self-preservation for more than a year. Strangers are no longer able to exchange the occasional smile in public transport or supermarkets, and friends refrain from spontaneous hugs of support and fellowship. In protecting our elderly family members from the disease, we unintentionally increase the boundaries of their loneliness.

Let us not doubt that the world will be freed from the captivity of the pandemic. We, Christians, believe that rescue comes from God. However, He acts gently through the intellect, heart, and hands of others, granting them all the necessary means. Our neighbours not only represent danger, but also salvation. We think of the doctors, who selflessly fight for each life; of the volunteers, who purchase ventilators and oxygen  concentrators; of benefactors, who assist with funds and materials; of those, who by following guidelines preserve humanity; of our neighbours and friends who, in spite of all the restrictions, support us with their kind thoughts, sincere prayer, daily service. The pandemic teaches  us to not fear, and on the contrary—to understand that, in spite of our fragility, we are, in fact, strong.

At the same time, we do not fully comprehend how wounded we are because of the present experience, and how deep this global trauma may be. The coronavirus laid bare and sharpened the emotional and social problems of many people. We will take off our masks, but will we be able to trust others? Will not our automatic reflex be to shut off our homes and hearts to the pain of another, the moment a shadow of fear suggests that the other may be a threat? We don’t have ready answers to these questions. Dear young people, it is together with you that the Church will search for them and seek to heal the wounds inflicted  upon humankind by the pandemic and other challenges and problems, which the global disease has brought to the fore.

Humanity needs a Healer. Only He is capable of swooping us up, moving us, filling us with meaning, granting us the sense that we are capable of overcoming this tempest. The Lord silences the storm and at the same time teaches us to row.

“Fear not, daughter of Sion; behold, your king is coming, sitting on a donkey’s colt!” (John 12:15; see Zech 9:9). Dear Ukrainian Youth, together with the entire world, you are going through so many difficulties! Possibly, because of the pandemic and quarantine, some of you have lost your job or part-time work as a student. Maybe you’ve been unable to enroll in the university you dreamed of joining  or travelling to study abroad. Maybe you’ve been forced to completely change your plans and place your dreams on hold. Maybe you’ve suddenly lost family members and friends…

However, let us not fear. In this time of challenges our King, our Lord, is by our side, as He was with Mary and Martha when they mourned their brother Lazarus, or as He was with the rejected at the pool of Siloam. Where there is pain, fear, and hopelessness, He is there, to heal the wounds, restore hope, and create the fullness of life.

The Lord God is the kind of leader and guide who does not humiliate and conquer by force, but grants a sense of dignity and gives wings. And so, in seeking out earthly authority and teachers, give note to those, in whom there is something of Christ, who does not fear pain, but rather seeks to ease it, who does not rule, but serves, who calls others to follow by their personal example, and does not enslave. And you be the same. May the Lord in today’s feast win over and touch our hearts, lead us to follow Him and grant us the strength to sing: “Hosanna in the highest. Blessed is He who comes in the name of the Lord!”

The blessing of the Lord be upon you!

† SVIATOSLAV

 Given in Kyiv at the Patriarchal Cathedral of the Resurrection of Christ,  on the Day of the Our Holy Mother Matrona of Thessalonica, April 9 (March 27), 2021 A.D.

ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА ДО МОЛОДІ 

Дорога в Христі молоде в Україні та на поселеннях!

Вербна неділя, свято Господнього входу в Єрусалим — це той день, коли Церква з винятковою увагою огортає вас своїми думками і молитвами. Наша традиція молитовного спілкування є надзвичайно важливим досвідом особливо зараз, коли, у зв’язку з карантинними обмеженнями і соціальним дистанціюванням, ми мусимо докладати ще більше зусиль, щоб зберігати наші стосунки живими і міцними. COVID-19 завдав удару всім: старшим і молодим, родинам і спільнотам – тому Церква бажає бути поруч із кожною людиною. Однак зокрема ми хочемо супроводжувати молодих людей, які зростають і формуються в цей час величезних викликів і випробувань. 

Якщо вам зараз двадцять один рік, то третина вашого життя пройшла огорнена мороком війни на Сході України, а останні півтора року ви переживаєте глобальну пандемію, якої світ не знав уже століття. Додаймо ще політичну поляризацію, економічні негаразди в багатьох країнах нашого проживання та особисту турбулентність, яка притаманна кожній молодій людині, – отримаємо заплутаний клубок, а часом майже вибухову суміш. 

Проте Христова Благовість запевняє нас, що в події, яку згадуємо сьогодні, незважаючи на те що вона відбулася дві тисячі років тому, є чимало тонких відповідей на виклики сучасності. Що ж ми святкуємо і заново переживаємо цього дня?

Після трьох років проповідування і навчання в різних куточках Ізраїлю, зцілень, чудес і конфліктів з учителями закону, Ісус разом із учнями йде до Єрусалиму, щоб там святкувати Пасху. Така практика — святкувати Пасху в храмовому місті — була для тогочасного Божого народу духовною подією року! Уявімо собі тогочасний Єрусалим — столицю країни, велике місто, море прочан з усього світу, римські легіонери, купці й торговці, кожен із яких намагається знайти собі роль і місце. Схоже на наш глобалізований світ, чи не так? І тут з’являється Ісус. Він щойно воскресив Лазаря, багато мешканців і паломників Його добре знають завдяки проповідям, зціленням і чудам, які Він учинив раніше, а тому новина про Його появу миттю облітає місто, і люди виходять Його зустріти. 

Кого вони зустрічають? В’їзд Христа в Єрусалим називають тріумфальним, царським. На це вказують різні знаки — пальмове гілля, яке в стародавньому світі вважалося символом перемоги; ослятко, яке для юдеїв уособлювало здійснення пророцтв про Месію, що прийде визволити народ від поневолення; натовп, який вітає Христа вигуками «Осанна!» і називає царем.

У біблійному сенсі цар Ізраїлю — це той, хто створює і захищає простір життя для свого люду і є посередником між Богом і Його народом. Тобто через царя Бог постійно творить, животворить свій народ і ним опікується. На час подій, про які чуємо, царя вже немає багато століть — полон змінився на поневолення, повстання зазнають поразок, народ звикає до щоразу нових загарбників, починає співпрацювати з ними, щоб вижити. Та юдеї не втрачають надії, очікують царя-воїна, який визволить народ,  припинить римське панування, поверне минулу славу і дасть достаток. 

Що ж, зрештою, відбувається? Цар таки приходить, але Він інший, аніж сподівалися тоді юдеї і уявляємо сьогодні ми. Приходить не посередник, а сам Господь, не завойовник, а Бог-Творець і Спаситель, який захотів стати слугою для свого створіння. Він дарує перемогу, але нікого не поневолює. У Його обозі немає полонених, трофеї ж отримують усі. Він захоплює, але не країну, місто чи трон, як цього боялися римляни та юдейська верхівка, а серця людей, — захоплює собою, приваблює власним прикладом, зворушує своїм Словом, кличе йти за Ним!  

Куди, куди йде Христос і кличе інших? Єрусалимські археологи відтворили Господній шлях через Єрусалим. Вони стверджують, що Він входив у місто через південні ворота при Силоамській купелі, місце, відоме також як «Нижнє місто». Там збиралися знедолені, бідні, хворі та каліки, позбавлені шансу на життя і навіть можливості піднятися на Храмову гору та принести жертву, щоб святкувати, як усі.  Він іде до упослідженого, відкиненого народу, щоб відкрити йому простір життя і здоров’я та дарувати Пасху. Саме ці люди першими – разом із захопленою та зворушеною молоддю – вітають Його як Спасителя і Месію. 

Вислів «Осанна! Благословен, хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлів!» мовою сучасної людини можна перекласти як «Благословенний той, хто дає мені шанс, можливість піднятися з дна, куди мене закинуло життя, віднайти себе в цьому великому чужому мегаполісі». Божественна сила Христа проявляється в тому, що Він робить для цих людей можливим неможливе — зцілює тих, кому тогочасне лікарське мистецтво не здатне допомогти, дозволяє відчути себе гідними в очах Божих тим, кого суспільство і навіть священнослужителі принижують чи відкидають, а через воскрешення Лазаря показує, що має владу повертати життя тим, хто не має надії і сили жити. 

Христос дає шанс усім! Дивний цей Цар! Він не забирає життя в опонентів, а навпаки — віддає своє життя. Адже фінальною точкою тріумфального в’їзду Христа в Єрусалим є Голгота, а Його троном – хрест. Звідти Він царює не лише над Юдеєю, як глузливо написали римські воїни, а над усім світом, звідти перемагає  не земних ворогів, а гріх і саму смерть.

Цар, якого сьогодні вітаємо вербовими галузками, нічого в нас не забирає, а все нам подає і віддає. Дарує і захищає «життєвий простір» для всіх, здійснює всі мрії сучасної молодої людини. Він не просто відкриває сенс життя, як великий учитель чи пророк, а дає його, як може лише Бог. Саме про цю Божу силу і владу — зцілювати і давати життя — так важливо пам’ятати сьогодні, коли наш світ тремтить через пандемію, що зробила нас заручниками страху. Вірус немилосердно вбиває і калічить — мабуть, у кожного є друзі, родичі чи знайомі, які стали його жертвами. Крім того, він поцілив у саме серце людських стосунків — сьогодні інша людина в нашій людській уяві являє собою не таїну і можливість, а небезпеку і загрозу.  Коронавірусний світ вже змінив наші рефлекси та звички. Людство вже понад рік живе в режимі самозбереження. Незнайомці в громадському транспорті чи супермаркеті не можуть обмінятися випадковими усмішками, а друзі стримуються від спонтанних обіймів підтримки та приязні. Захищаючи своїх старших родичів від хвороби, ми мимовільно розширюємо межі їхньої самотності. 

Не сумніваймося, світ визволиться з полону пандемії! Ми, християни, віримо, що порятунок приходить від Бога. Проте Він делікатно діє через розум, серце і руки людини, надавши їй усі необхідні засоби. Наші ближні – це не лише небезпека, а й порятунок. Йдеться про лікарів, які відчайдушно борються за кожне життя; про волонтерів, які купують апарати штучного дихання та кисневі концентратори; про доброчинців, які допомагають коштами і продуктами; про тих, які, дотримуючись правил, зберігають людяність; про наших ближніх і друзів, які, попри всі обмеження, супроводжують нас своїми зичливими думками, щирою молитвою, щоденною послугою. Пандемія вчить нас не боятися, а навпаки – розуміти, що ми, незважаючи на свою крихкість, все ж таки сильні.

Однак ми ще не повністю усвідомлюємо, наскільки зранені теперішнім досвідом і наскільки глибока ця глобальна травма. Коронавірус оголив і загострив емоційні та соціальні проблеми в багатьох людей. Ми знімемо маски – та чи зможемо довіряти? Чи не буде нашим автоматичним рефлексом замкнути домівку і серце перед болем іншого, лишень пробіжить тінь страху, що він може бути загрозою? На ці запитання немає готових відповідей. Дорогі молоді люди, саме разом із вами Церква їх шукатиме і намагатиметься гоїти рани сучасної людини, спричинені пандемією та іншими викликами й проблемами, які увиразнила глобальна хвороба. 

Людство потребує Цілителя. Лише Він здатний нас захопити, зворушити, наповнити змістом, дати відчуття, що ми спроможні і цей шторм пережити. Господь стишує бурю і водночас вчить нас веслувати. 

«Не бійся, дочко Сіону, ось іде твій цар верхи на жереб’яті ослиці» (Ів. 12, 15; пор. Зах. 9, 9).Дорога українська молоде, разом з усім світом ти переживаєш так багато труднощів! Можливо, через пандемію і карантин хтось втратив роботу чи студентський підробіток, хтось не зміг вступити до омріяного університету чи поїхати вчитися за кордон, хтось змушений повністю змінити свої плани чи поставити мрії на паузу, хтось раптово втратив рідних і друзів… 

Проте не біймося, у час цих викликів наш Цар, наш Господь є поруч із нами, так само як Він був разом із Марією та Мартою, коли вони оплакували свого брата Лазаря, чи з відкинутими біля Силоамської купелі. Він там, де біль, страх і відчай, щоб загоювати рани, заспокоювати, обнадіювати та творити простір життя.  

Господь Бог є лідером і провідником, який не принижує і не захоплює силою, а дає відчуття гідності та окрилює. Тому, шукаючи земних авторитетів і вчителів, звертайте увагу на тих, у кому є щось Христове, хто не лякається болю, натомість старається його полегшувати, хто не панує, а служить, хто кличе за собою, приваблюючи власним прикладом, а не поневолює. І самі будьте такими. Нехай Господь у сьогоднішньому святі захопить і зворушить наші серця, поведе за собою та дасть силу заспівати: «Осанна во вишніх! Благословен, хто йде в ім’я Господнє!».

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святої Матрони, що в Солуні, 9 квітня 2021 року Божого

Bishop David’s Easter Message

This is the day that the Lord has made;let us rejoice and be glad in it (Psalm 118:24)

The Easter event is filled with much dramatic activity! The women go to the tomb where Jesus’ body was placed. We are told that there was a great earthquake. An angel appears to the women telling them not to be afraid. Jesus is not there. Jesus has been raised. The angel then tells the women, “Go quickly and tell his disciples, He has been raised from the dead, and indeed He is going ahead of you in Galilee. There you will see him” (Mt 28:7). The women began to run from the tomb. They suddenly meet the Risen Christ who tells them not to be afraid. Jesus tells them to “go and tell my brothers to go to Galilee, and there they will see me” (Mt 28:10). That same message to go and tell others of what you have seen and heard, that Jesus, the Messiah, our Saviour, has risen from the dead is repeated again and again in our Easter Sunday Divine Liturgy.

When the eleven disciples went to Galilee, the Risen Christ greets them and said to them, “All authority in heaven and on earth has been given to me. Go therefore and make disciples of all nations; baptizing them in the name of the Father and of the Son and of the Holy Spirit, and teaching them to obey everything that I have commanded you. And remember, I am with you always, to the end of the age” (Mt 28:16-20).

This great commandment is directed not only at the disciples. It is directed to all of us, to the followers of Jesus Christ. All of us share in the duty and privilege to announce the Gospel. All of us share in the mission to preach the Good News to all people. Our nature as Church, as the people of God is always missionary. We are all called to evangelize and to give witness to Christ’s presence in the world through action and love. This is why the Gospel message is read in so many languages during the Easter Divine Liturgy.

Let us begin by telling our family members of God’s love. Many of our family members experience God’s presence through the light of a dimly lit candle. Sometimes this happens through one’s own choice. At other times, it can happen through circumstances beyond one’s control. Yet, even with a dimly lit candle, there is always hope. Jesus Christ is the Light of the world. Christ can fan the light of that dimly lit candle into a light that burns brightly and is inextinguishable.

With confidence and courage, let each of us share our faith with others. Our faith is a precious gift that has been given to us by Jesus Christ to be shared. It should not be kept to ourselves but shared with others, beginning with our family members whom we love. Together, we are on a mission. May we find hope and courage to go out and preach the Good News. Take as an inspiring example the creativity of many who have provided online sharing of worship and prayer as we responded to the challenges of this pandemic. While the light from gathering in our parishes was dimmed, the light of sharing our faith was illuminated through the internet.

Remember, dear brothers and sisters in Christ, that we do not walk alone in this mission. Jesus Christ promises, “I am with you always until the end of the age” (Mt 28:20). May your hearts be aflame with passion to know the Risen Christ. May you be inspired to share your faith in Jesus Christ with others. May your hearts be filled with overflowing joy on realizing the presence of the Risen Christ within you. May you know the peace of the Risen Christ. May your Easter celebrations be filled with much joy, inner peace, and heartfelt love shared with your family and with all whom you love and meet in the exciting journey of life.

God’s choicest blessings be upon you, because Christ is Risen!

Christ is Risen! Indeed He is Risen!

Ісусова Молитва

 

«Було розуміння, відчуття,  що непотрібно творити окрему трансляцію «Ісусової молитви». Наприклад, «Вервиця» щодня о 20:00, а «Ісусова молитва» о 21:00. Чому? Тому, що тоді було б дві різні групи, які б одні молилися «Вервицю», а інші «Ісусову молитву».  А ми хочемо, щоб усі користали із духовного багатства нашої східної традиції, нашої Церкви, де рівно можуть співіснувати як і молитва на вервиці, так і молитва на чотках. Тому у неділю один раз на тиждень буде «Ісусова молитва», а у всі інші дні – «Вервиця» до Богородиці», – розповів у своєму коментарі о. Ігор Яців, керівник Департаменту інформації УГКЦ.

Як буде відбуватися «Ісусова молитва»? Вона буде співана. Хочемо і для цього робимо усі необхідні кроки, щоб в один день у молитві єдналися дві різні спільноти у двох різних містах, у двох різних країнах. Наприклад у цю неділю, якщо вдасться подолати технічні перешкоди, у молитві будуть єднатися спільноти зі Львова і Рима. На початку трансляції буде духовне впровадження у молитву.

Ісусова молитва починається, як і Щоденні молитви, «Звичайним початком» (церковнослов’янською Начало обичне): Царю Небесний, Трисвяте, Пресвятая Тройце, Отче наш. Тоді 50 псалом і аж до Символу віри включно. Після цього переходимо до «сотиці»: повторення 100 разів слів: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних». 25 разів буде співати перша локація, тоді 25 – друга, 25 – знову перша і 25 останніх знову друга. Кожних 25 разів закінчуємо Богородичною молитвою «Достойно є».

Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» пояснює: «Наша духовна традиція через століття донесла до наших днів досвід глибокої і водночас простої молитви, яка полягає в постійному повторюванні слів: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Через безнастанне взивання імені Ісуса Христа молитву називають Ісусовою. Практика Ісусової молитви має за мету закоренити в нашому нутрі, у нашому серці постійне й живе усвідомлення Божої присутності».

Департамент інформації УГКЦ

Translate »