Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав привітав Нью-Вестмінстерську єпархію УГКЦ в Канаді з нагоди 50-річчя заснування.
Згадуючи віхи становлення єпархії, Глава УГКЦ у вітальній грамоті зазначив, що «єпархію заснував святий папа Павло VI 27 червня 1974 року, виокремивши її з Едмонтонської єпархії.
Предстоятель нагадав, що «першим єпископом, який чимало потрудився для її розвитку і розбудови, був владика Ієронім Химій, який своїм запальним словом проповіді він зворушив не одне людське серце».
«Скріплені прикладом архипастиря, до єпархії прийшли сестри служебниці Непорочної Діви Марї, щоб працювати з молоддю, катехизувати і поширювати катехитичні програми. Було засновано Українське католицьке братство, Лігу католицьких жінок Канади та організацію „Українська католицька молодь Канади“», — додав Патріарх.
Висловлюючи слова привітання, Блаженніший Святослав згадав єпископів та духовенство, які «доклали чимало зусиль до розвитку єпархії», зокрема владику Северіана Якимишина, владику Кеннета Новаківського, владику Давида Мотюка.
Також він привітав теперішнього очільника єпархії — владику Михайла Квятковського, «який, долучившись до грона її провідників під час великої війни в Україні, плідно виконує своє служіння»,
«Завдяки існуванню вашої єпархії, що впродовж пів століття збирала українців, підтримувала їх на дорозі до Бога, вчила любові до рідного народу і батьківських традицій, наша Церква збереглася на цьому терені. Через участь Божого люду у Святих Тайнах вона стала місцем освячення і спасіння, місцем, де Бог перебуває зі своїм народом», — йдеться у грамоті.
«На жаль, цю річницю ви святкуєте в той час, коли на землях матерньої Церкви в Україні триває жорстока, кровопролитна війна, яка своїм холодним відголоском сягнула розлогих просторів Канади. Сотні тисяч переселенців, рятуючись від цього лиха, знайшли прихисток у ваших серця і домівках. За все, що ви зробили для потребуючих, хай буде вам наша глибока вдячність, а Богові слава!», — звернувся Блаженніший Святослав.
Як повідомила пресслужба Нью-Вестмінстерської єпархії, святкування 50-річного ювілею розпочалося у Нью-Вестмінстері поблизу Ванкувера 27 вересня Молебнем подяки та молитви за перемогу і мир в Україні. Також відбулася памʼятна Панахида за всіх померлих єпископів, священників, монахів, монахинь та мирян. Опісля владика Михайло Квятковський очолив подячну Архиєрейську Божественну Літургію в катедральному соборі Пресвятої Євхаристії.
На святкування прибуло багато гостей, зокрема єпископ Едмонтонський Давид Мотюк, єпископ Української католицької єпархії в Торонто та Східній Канаді владика Браян Байда, єпископ-помічник Вінніпезької архиєпархії владика Андрій Рабій, єпарх Стемфордський владика Павло Хомницький, єпископ Єпархії Пресвятої родини з осідком у м. Лондон (Великобританія) владика Кеннет Новаківський, єпарх Стрийський владика Тарас Сеньків, єпископ римо-католицької дієцезії Нельсона Ґреґорі Біттман.
Владика Михайло підкреслив, що девізом святкування є слова із 33-го псалма: «Спробуйте і побачите, який добрий Господь».
Єпископ зазначив, що «люди в єпархії побачили, який добрий Господь і почали приймати його благословення — почали відроджувати віру, будувати церкви. Тож нехай Господь і надалі допомагає нам у цьому».
На завершення Літургії владика Михайло висловив вдячність усім за об’єднання у спільній молитві цього дня.
У пʼятницю 27 вересня розпочалось святкуванні 50-річчя Української Католицької Єпархії Нью-Вестмінстера (Канада) із Молебня подяки та вечора музики та молитви.
У суботу 28 вересня відбулась памʼятна Панахида за всіх померлих Єпископів, священників, монахів, монахинь та мирян.
Після цього владика Михаїл Квятковський очолив подячну Архієрейську Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Євхаристії м. Ню-Вестмінстер.
У часі Літургії також співслужили Єпископ Едмонтонський Давид Мотюк; Єпископ Української католицької єпархії Торонто та Східної Канади Владика Браян Байда; Єпископ-помічник Вінніпегу Владика Андрій Рабій; Єпарх Стемфордський Владика Павло Хомницький; Єпископ Єпархії Пресвятої Родини із осідком у м. Лондон (Великобританія) Владика Кеннет Новаківський; Єпарх Стрийський Владика Тарас Сеньків, Bishop of Diocese of Nelson, Roman Catholic Bishop Gregory Bittman. Також співслужило Єпархіальне духовенство.
Як зазначив Владика Михаїл Квятковський: «девізом святкування стали слова із Псалма 33,8: «Спробуйте і побачите який добрий Господь». І справді, зазначив проповідник, люди в цій єпархії побачили який добрий Господь і почали приймати його благословення. Почали відроджувати віру. Почали будувати церкви. Тож нехай Господь і надалі допомагає нам у цьому».
Під час святкового богослужіння присутні випрошували у Всемилостивого Господа щедрих ласк та довгих літ для Єпархії. Дякували за дар невтомного та плідного служіння. Цього дня присутні у храмі також заносили свої молитви до Бога за мир і перемогу нашої Батьківщини України у війні над ворогом.
Цей ювілей став часом роздумів, радості та спільного духу, оскільки ми дякуємо за п’ять десятиліть благословень і духовного зростання. Це свято – можливість вшанувати наше минуле, порадіти сьогоденню та з надією та вірою дивитися у майбутнє.
По завершенні Літургії Владика Михаїл висловив щиру вдячність усім Владикам та священнослужителям, що взяли участь у цій Літургії, всій команді організаторів та волонтерам, а також усім вірним і тим хто був онлайн, за те що об’єдналися в спільній молитві у цей день.
Владика Тарас Сеньків зачитав грамоту від Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава Шевчука, який привітав усіх із 50-ти літтям і уділив своє благословення Ню-Вестмінстерській Єпархії.
Ви маєте нагоду переглянути відео історії Ню-Вестмінстерської Єпархії нижче:
————–
On Friday, September 27, the celebration of the 50th anniversary of the Ukrainian Catholic Eparchy of New Westminster (Canada) began with a Thanksgiving Moleben and an evening of music and prayer.
On Saturday, September 28, a memorial Panakhyda was held for all the deceased bishops, priests, monks, nuns, and laypeople. After that, M. Rev. Bishop Michael Kwiatkowski led the Thanksgiving Hierarchical Divine Liturgy at the Cathedral of the Holy Eucharist in New Westminster.
Also concelebrated the Liturgy, Bishop David Motiuk of Edmonton, Bishop Bryan Bayda of Toronto and Eastern Canada, Auxiliary Bishop Andriy Rabiy of Winnipeg, Bishop Paul Chomnycky of Stamford, Bishop Kenneth Nowakowski of the Eparchy of the Holy Family in London (United Kingdom), Bishop Taras Senkiv of Stryi, and Roman Catholic Bishop Gregory Bittman of the Diocese of Nelson and the eparchial clergy also participated.
As Bishop Michael Kwiatkowski noted: “The motto of the celebration was taken from Psalm 34:8: ‘Taste and see that the Lord is good.’ Indeed,” the preacher continued, “the people in this eparchy have seen how good the Lord is and have begun to receive His blessings. They have started to revive their faith. They have begun building churches. So may the Lord continue to help us in this.”
During the festive service, the congregation prayed to the Merciful Lord for abundant graces and long years for the Eparchy. They thanked Him for the gift of tireless and fruitful ministry. On this day, those present in the church also offered their prayers to God for peace and victory for our homeland, Ukraine, in its war against the enemy.
This jubilee became a time of reflection, joy, and communal spirit, as we give thanks for five decades of blessings and spiritual growth. This celebration is an opportunity to honor our past, rejoice in the present, and look to the future with hope and faith.
At the conclusion of the Liturgy, Bishop Michael Kwiatkowski expressed his heartfelt gratitude to all the Bishops and clergy who participated in the Liturgy, to the entire organizing team and volunteers, as well as to all the faithful and those who joined online, for uniting in prayer on this day.
Bishop Taras Senkiv read a letter from the Father and Head of the Ukrainian Greek Catholic Church, His Beatitude Sviatoslav Shevchuk, who congratulated everyone on the 50th anniversary and bestowed his blessing upon the Eparchy of New Westminster.
The Liturgy concluded with the prayer “Almighty God.”
Communications of Eparchy of New Westminster
You have the opportunity to watch the video about the history of the New Westminster Eparchy below:
Last 29 October marked the conclusion of the First Session of the XVI Ordinary General Assembly of the Synod of Bishops. This session allowed us to deepen our understanding of synodality as part of the Church’s fundamental vocation. “Synodality is mainly presented as a joint journey of the People of God and as a fruitful dialogue between the charisms and ministries at the service of the coming of the Kingdom” (Synthesis Report, Introduction).
Emphasizing the synodal dimension allows the Church to rediscover its itinerant nature, as the People of God journeying through history on pilgrimage, “migrating”, we could say, toward the Kingdom of Heaven (cf. Lumen Gentium, 49). The biblical narrative of Exodus, depicting the Israelites on their way to the promised land, naturally comes to mind: a long journey from slavery to freedom prefiguring the Church’s journey toward her final encounter with the Lord.
Likewise, it is possible to see in the migrants of our time, as in those of every age, a living image of God’s people on their way to the eternal homeland. Their journeys of hope remind us that “our citizenship is in heaven, and it is from there that we are expecting a Saviour, the Lord Jesus Christ” (Phil 3:20).
The images of the biblical exodus and of migrants share several similarities. Like the people of Israel in the time of Moses, migrants often flee from oppression, abuse, insecurity, discrimination, and lack of opportunities for development. Similar to the Jews in the desert, migrants encounter many obstacles in their path: they are tried by thirst and hunger; they are exhausted by toil and disease; they are tempted by despair.
Yet the fundamental reality of the Exodus, of every exodus, is that God precedes and accompanies his people and all his children in every time and place. God’s presence in the midst of the people is a certainty of salvation history: “The Lord your God goes with you; he will not fail you or forsake you” (Deut 31:6). For the people who came out of Egypt, this presence manifested itself in different forms: a pillar of cloud and fire showing and illuminating the way (cf. Ex 13:21), the meeting tent that protected the ark of the covenant, making God’s closeness tangible (cf. Ex 33:7), the pole with the bronze serpent assuring divine protection (cf. Nm 21:8-9), manna and water (cf. Ex 16-17) as God’s gifts to the hungry and thirsty people. The tent is a form of presence especially dear to the Lord. During David’s reign, God chose to dwell in a tent, not a temple, so that he could walk with his people, “from tent to tent and from dwelling to dwelling” (1 Chr 17:5).
Many migrants experience God as their traveling companion, guide and anchor of salvation. They entrust themselves to him before setting out and seek him in times of need. In him, they find consolation in moments of discouragement. Thanks to him, there are good Samaritans along the way. In prayer, they confide their hopes to him. How many Bibles, copies of the Gospels, prayer books and rosaries accompany migrants on their journeys across deserts, rivers, seas and the borders of every continent!
God not only walks with his people, but also within them, in the sense that he identifies himself with men and women on their journey through history, particularly with the least, the poor and the marginalized. In this we see an extension of the mystery of the Incarnation.
For this reason, the encounter with the migrant, as with every brother and sister in need, “is also an encounter with Christ. He himself said so. It is he who knocks on our door, hungry, thirsty, an outsider, naked, sick and imprisoned, asking to be met and assisted” (Homily, Mass with Participants in the “Free from Fear” Meeting, Sacrofano, 15 February 2019). The final judgment in Matthew 25 leaves no doubt: “I was a stranger and you welcomed me” (v. 35); and again “truly, I say to you, as you did it to one of the least of these brothers and sisters of mine, you did it to me” (v. 40). Every encounter along the way represents an opportunity to meet the Lord; it is an occasion charged with salvation, because Jesus is present in the sister or brother in need of our help. In this sense, the poor save us, because they enable us to encounter the face of the Lord (cf. Message for the Third World Day of the Poor, 17 November 2019).
Dear brothers and sisters, on this day dedicated to migrants and refugees, let us unite in prayer for all those who have had to leave their land in search of dignified living conditions. May we journey together with them, be “synodal” together, and entrust them, as well as the forthcoming Synod Assembly, “to the intercession of the Blessed Virgin Mary, a sign of sure hope and consolation to the faithful People of God as they continue their journey” (XVI Ordinary General Assembly Synthesis Report: Proceeding Along the Journey).
Prayer
God, Almighty Father, we are your pilgrim Church journeying towards the Kingdom of heaven. We live in our homeland, but as if we were foreigners. Every foreign place is our home, yet every native land is foreign to us. Though we live on earth, our true citizenship is in heaven. Do not let us become possessive of the portion of the world you have given us as a temporary home. Help us to keep walking, together with our migrant brothers and sisters, toward the eternal dwelling you have prepared for us. Open our eyes and our hearts so that every encounter with those in need becomes an encounter with Jesus, your Son and our Lord. Amen.
Rome, Saint John Lateran, 24 May 2024, Memorial of the Blessed Virgin Mary, Help of Christians
У понеділок, 3 червня 2024 р., у Ватикані відбулося представлення Послання Папи Франциска на 110-й Всесвітній день мігранта і біженця, який Церква відзначатиме 29 вересня 2024 року.
Дорогі браття й сестри!
29 жовтня 2023 року завершилася перша сесія XVI Звичайної загальної асамблеї Синоду Єпископів, яка дала нам змогу поглибити наше розуміння синодальності як первісного покликання Церкви. «Синодальність постає передусім як спільна мандрівка Божого люду та як плідний діалог харизм і служінь на службі приходові Божого Царства» (Підсумковий звіт, Вступ).
Наголос на синодальному вимірі дозволяє Церкві наново відкрити свою мандрівну природу як Божого люду, що подорожує історією, паломничаючи, можемо сказати, «мігруючи» до Небесного Царства (пор. Lumen gentium, 49). Спонтанно спадає на думку посилання на біблійну розповідь про Вихід, яка представляє ізраїльський народ в дорозі до обіцяної землі: довгий шлях від рабства до свободи, який є прообразом подорожі Церкви до остаточної зустрічі з Господом.
Подібним чином у мігрантах нашого часу, як і в мігрантах усіх часів, можемо побачити живий образ Божого люду, що прямує до вічної батьківщини. Їхні подорожі надії нагадують нам, що «наше громадянство в небі, звідки і Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа» (Фил 3,20).
Ці два образи – біблійного виходу та мігрантів – мають багато спільного. Як і ізраїльський народ за часів Мойсея, мігранти часто втікають від ситуацій гноблення і зловживань, відсутності безпеки і дискримінації, браку перспектив розвитку. Як євреї в пустелі, мігранти зустрічають на своєму шляху багато перешкод: їх випробовують спрага і голод, їх виснажують труднощі і хвороби, їх спокушає відчай.
Але фундаментальна дійсність виходу, кожного виходу, полягає в тому, що Бог випереджає і супроводжує подорож свого люду і всіх своїх дітей усіх часів і на кожному місці. Божа присутність посеред народу є певністю історії спасіння: «Сам Господь, Бог твій, рушає з тобою; Він тебе не лишить і не покине» (Втор 31,6). Для народу, який вийшов з Єгипту, ця присутність проявляється в різних формах: хмарний і вогняний стовп показує і освітлює шлях (пор. Вих 13,21); намет зборів, який зберігає ковчег завіту, робить Божу близькість відчутною (пор. Вих 33,7); жезл з мідяною змією забезпечує божественний захист (пор. Чис 21,8-9); манна і вода (пор. Вих 16-17) є Божими дарами для голодного і спраглого народу. Намет є особливо дорогою для Господа формою присутності. Під час царювання Давида Бог відмовляється зачинитися в храмі, щоб і надалі перебувати в наметі і таким чином мати можливість ходити зі своїм народом «з намету до намету, з житла до житла» (1 Хр 17,5).
Чимало мігрантів переживають досвід Бога як свого супутника в дорозі, провідника і якоря спасіння. Вони ввіряють себе Йому перед від’їздом і вдаються до Нього у скрутних ситуаціях. У Ньому вони шукають розради в моменти розпачу. Завдяки Йому на дорозі зустрічаються добрі самаряни. Йому вони в молитві довіряють свої сподівання. Як же багато Біблій, Євангелій, молитовників і вервиць супроводжують мігрантів у їхніх подорожах через пустелі, річки і моря, через кордони всіх континентів!
Бог не лише іде зі своїм народом, але й у своєму народі, в тому значенні, що Він ототожнює Себе з людьми, що перебувають у дорозі через історію, особливо з найостаннішими, вбогими, марґіналізованими, немовби далі продовжуючи таїнство Втілення.
Ось чому зустріч з мігрантом, як і з кожним братом і сестрою в потребі, «є також зустріччю з Христом. Він сам нам це сказав. Це Він стукає в наші двері голодний, спраглий, чужинець, нагий, хворий, ув’язнений, просячи, щоб Його зустріли і допомогли» (Проповідь під час Святої Меси з учасниками зустрічі “Вільні від страху”, Сакрофано, 15 лютого 2019 р.). Останній суд, про який розповідає Матей у 25-му розділі своєї Євангелії, не залишає жодних сумнівів: «Я був чужинцем, і ви Мене прийняли» (в. 35); і ще раз: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви Мені зробили» (в. 40). Отже, кожна зустріч на нашій дорозі – це нагода зустріти Господа; і це нагода, наповнена спасінням, тому що в сестрі чи братові, які потребують нашої допомоги, присутній Ісус. У цьому сенсі бідні спасають нас, бо дають нам змогу зустріти Господнє обличчя (пор. Послання на Третій Всесвітній день бідних, 17 листопада 2019 р.).
Дорогі браття й сестри, у цей День, присвячений мігрантам і біженцям, єднаймося в молитві за всіх тих, хто був змушений покинути свою землю в пошуках гідних умов життя. Почуваймося в дорозі разом з ними, разом звершуймо «синод» і ввіряймо їх усіх, як і наступну синодальну асамблею, «заступництву Пресвятої Богородиці, знаку певної надії та розради в дорозі вірного Божого люду» (Підсумковий звіт, Щоб подорож тривала).
Молитва
Боже, Отче всемогутній, Ми – Твоя Церква-паломниця, що прямує до Небесного Царства. Ми живемо в себе на батьківщині, але немов чужинці. Кожен чужоземний регіон – наша батьківщина, як і кожна батьківщина для нас – чужинницька земля. Ми живемо на землі, але наше громадянство – у небі. Не дозволь, що ми ставали панами цієї частки світу, яку Ти дарував нам як тимчасове житло. Допоможи нам ніколи не припиняти подорож, разом з нашими братами й сестрами мігрантами, до вічного житла, яке Ти приготував для нас. Відкрий наші очі та наше серце, щоби кожна зустріч із потребуючим ставала зустріччю з Ісусом, Твоїм Сином і нашим Господом. Амінь.
Рим, базиліка Святого Івана на Латерані, 24 травня 2024, Пречистої Діви Марії, Помічниці християн.
Перебуваючи на формаційному курсі для молодих єпископів у Ватикані, під час традиційної зустрічі із Намісником апостола Петра 19 вересня 2024 року семеро владик з України та двоє владик з Канади звернулися до Папи Франциска із коротким словом.
«Я — єпископ Максим Рябуха, який прибув з України, з Донецька. Зі мною присутні шість нових єпископів з України та двоє єпископів з Канади», — такими словами розпочав своє звернення до Святішого Отця Папи Франциска від імені українських ієрархів владика Максим Рябуха.
Перш за все, єпископ висловив вдячність за число присутніх владик з Української Греко-Католицької Церкви. «Прагнемо подякувати за те, що нас сьогодні тут так багато. Це — знак надії, який Церква дарує у ці настільки важкі роки. Наш народ його відчуває і сприймає. І також дякую за цей знак життя. Адже, будучи молодими, ми перебуваємо між людьми, не маючи перешкод чи труднощів у спілкуванні. До прикладу, цього року мені прийшлося проїхати близько 100 тис. км доріг, щоб віднайти і відвідати людей, парафії, спільноти, усіх тих, чий голос сьогодні представляю», — мовив він.
«З іншої сторони, також і ми приносимо сюди свідчення життя», — продовжив своє слово єпископ-помічник з Донецька. «Ви багато говорите про Україну, за що сердечно дякуємо. Тому що Ви є одним із небагатьох голосів, до якого дослухається міжнародна спільнота. Дякую за усі Ваші старання, які здійснюєте словесно, але також і за ті, які робите у тиші, зокрема зусилля щодо звільнення багатьох наших полонених. Серед останніх із них були двоє звільнених отців-редемптористів, які також особисто просили передати вам свої слова вдячності», — зазначив архиєрей.
За словами владики Максима, в Україні зараз дуже складна ситуація, але серед усіх життєвих драм Церква продовжує жити. «Зокрема я прибув із прифронтової території, і я не відчуваю, що люди сьогодні втрачають віру у Бога. Навпаки, багато шукають за Ним. Це момент, у якому багато людей ставлять питання сенсу, тож присутність віри і Церкви стає для них величезною підтримкою», — поділився своїм свідченням єпископ.
Далі українські єпископи піднесли Папі Франциску кілька дарунків. Першим із них стала ікона Зарваницької Божої Матері з відомого відпустового місця.
«Я — єпископ Теодор, що прибув з Мукачево. Це ікона, яку один із наших капеланів віднайшов у зруйнованій ракетним обстрілом хаті. І сьогодні ми привезли її сюди, у домівку усіх католиків», — представив дарунок владика Теодор Мацапула, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії.
«Додам лише одну річ: кожного разу, коли Ваша Святість закликає до молитви усю Католицьку Церкву, усі ми тут присутні відчуваємо величезну Божу допомогу у боротьбі зі злом», — мовив на завершення владика Максим Рябуха.
Нагадаємо, що 267 новопризначених єпископів, — майже всі висвячені минулого року, — з п’яти континентів зібралися в Римі, щоб від 15 до 22 вересня взяти участь у спеціальних навчальних курсах, запропонованих їм різними дикастеріями Святого Престолу. «Вереснева зустріч», яка вже стала традиційною в програмуванні діяльності Римської Курії, цього року набуває безпрецедентного значення: вперше значну частину робочих сесій в Папському університеті «Урбаніана» спільно переживають як єпископи, що беруть участь у курсі, організованому Дикастерією євангелізації (Секція першої євангелізації та нових партикулярних Церков), так і ті, що беруть участь в аналогічному навчальному курсі, організованому Дикастерією у справах єпископату.
Зокрема, в курсі, організованому Дикастерією євангелізації, беруть участь 114 єпископів, а в курсі, організованому Дикастерією у справах єпископів, — 153 учасники. Серед них також 25 єпископів східного обряду (до компетенції Дикастерії належать Східні Церкви) та 5 нововисвячених єпископів, які працюють у Римській Курії.
On September 18, the priests of the New Westminster Eparchy have begun training in the “Divine Renovation” program. A new training course for priests has recently begun, focusing on the critical topic of vision formation — a God-inspired picture of the future that drives and motivates. Throughout the course, priests are reminded that genuine vision comes from the heart, from inner passion that moves a person to action and inspires change.
What is Vision?
Vision is described as “a God-inspired picture of the future that produces passion.” It is an internal drive, born from deep emotions, that defines what the Church should become. Priests are encouraged not to approach this mechanically — it’s not just about crafting strategies, but rather a spiritual experience that involves deep reflection and prayer.
The Vision Formation Process
The process begins with an internal reflection on what inspires and disturbs you. These emotions help priests determine the path their community should follow. Vision is about where we are taking people and why it matters, rather than what we simply do as a Church. The course teaches priests to focus not on what they want from people, but what they want for them, emphasizing their spiritual growth and well-being.
The Importance of Vision for the Community
Vision formation is a team effort, but it begins with the leader — the priest. A crucial part of the process is communicating this vision to the community. However, this does not mean a priest should immediately announce the vision to everyone. Instead, they should first start integrating it into homilies, discussing it with leaders, and gradually introducing the community to it. The vision becomes a shared goal that unites the community and helps everyone move forward in faith.
Spiritual Leadership and Mission
The course also stresses the difference between vision and mission. The Church’s mission is about what we do, while vision explains why we do it and where we are leading the community. The combination of love for people and healthy discontent about what needs improvement is what fuels action. Both are necessary for growth.
Priests undergoing this training have a unique opportunity to deepen their understanding of their role, shape a clear vision, and guide their communities toward spiritual growth and closer communion with God.
Recent Comments