Letter from His Beatitude Sviatoslav and members of the Permanent Synod

As Pastors We Speak Out on Behalf of Our People

Before the Holy Father and Before the World

“The Holy Father Heard Us.”

Rome, 6 March 2016

War is unbridled evil, a radical violation of the will of God. It brings physical destruction and social mayhem, comprehensive moral degradation and untold human suffering. To us pastors and to all Christians and all people of good will, our Lord reminds us that “Truly I tell you, whatever you did not do for one of the least of these, you did not do for me.”(Matthew:25:45).

For the past two years Ukrainians have endured a new type of onslaught – a hybrid war directed at their sovereignty, economic viability, historical memory, and international standing. A Еuropean nation has been invaded, its land annexed, its industrial infrastructure destroyed, and its economy crippled. The freedom, self-determination, justice, and welfare of the people are under attack. The very identity of Ukrainians is systematically denigrated through relentless and sophisticated international propaganda at a level not witnessed in Europe since the time of Nazi and Soviet totalitarianism.

Why? The answer is simple. Because the people of Ukraine are claiming their God-given human dignity. They are determined to break with a Soviet past—genocidal, colonial and imperialistic, ferociously atheistic and profoundly corrupt. During the past century, dominated by red and brown totalitarianisms, Ukraine became what historians call a “bloodland.” Some 15 million people were killed on its territory: in both World Wars, through campaigns of national and religious repression, genocides, particularly the Holodomor (killing by starvation) and the Holocaust, war-induced famine, and ethnic cleansing. Millions more spent years or even decades in prisons, labor camps, and Siberian exile.

Godless dictators sought to uproot faith and values and to destroy the culture and social fabric of the people in order to dominate, control, and exploit the nation. The state sought to control family life. Abortion became part of state policy. Alcoholism became rampant. All Churches and religions that stood with the persecuted population were prime targets of repression. For three generations terror was promoted as explicit state policy. Fear was driven into the nation’s heart. And yet, faithful Christians survived the persecution, sustained by the words of our Lord: “These things I have spoken to you, that in Me you may have peace. In the world you will have tribulation; but be of good cheer, I have overcome the world” (John 16:33).

After the Soviet Union dissolved in 1991, peacefully, providentially, its constituent republics, now independent, experienced newfound freedoms, as they sought to establish democratic government institutions and free economies, while respecting the sovereignty and international borders of neighboring states. In many post-Soviet states, however, democracy did not take hold and corruption became a way of life. For some the fall of the Soviet Union was viewed as the “greatest tragedy of the 20th century” and efforts to revive the past were undertaken. This lead to repressive policies and authoritative, kleptocratic regimes in many post-Soviet countries, including Ukraine. The suffering of the people continued and the UGCC remained in solidarity with them systematically proposing to society the social doctrine of the Catholic Church.

God spoke to the conscience of the citizens of Ukraine and the Holy Spirit guided hundreds of thousands of men and women, the young and the elderly, to stand together on the Maidan in prayer for the nation. “Enough! Let us end the corruption and systemic injustice!” While affirming human dignity the nation experienced authentic ecumenism in action: a desire for full and visible Christian unity. A new unity, a new solidarity, a new responsibility for a renewed country. “This very day I appoint you over nations and empires, to dig up and pull down, to destroy and demolish, to build and plant” (Jer 1:10).

Two years ago, by means of peaceful protest of millions throughout the country, accompanied by the prayer of Ukraine’s religious communities—Orthodox, Greek and Roman Catholic, Protestant, Jewish, Muslim—the people said: “Enough! We will be free.  We want to live without fear and corruption, to live with justice. We have dignity.” People came to realize that their dignity is not only a function of constitutional rights but that it is indeed sacred, God’s own holy plan. The hourly prayers on the Maidan helped the protesters understand the fundamental scriptural tenet: We are created in the image and likeness of God (see Gen 1:26), and while the image cannot be destroyed, the likeness requires effort, virtue, and a determination to order society according to divine law. This manifestation of solidarity and sacrifice fascinated the world.

Not all, however, were thrilled. The new sense of freedom, dignity, and civic responsibility and prospects of association with European peoples and nations needed to be stopped: it could spread to Ukraine’s neighbors. Thus, for the last two years, the entire Ukrainian nation is being punished by its northern neighbor nostalgic for the Soviet legacy of imperial grandeur. Such hegemony can be maintained only through fear, intimidation, and control of the media. It requires a disregard for human rights and freedom of conscience. The punishment meted out to Ukrainians for their audacity to be free is brutal, cynical, and manipulative. The agenda of abuse seeks international legitimization and cultivates enmity towards and rejection of the will of the people of Ukraine. It seeks to stop the development of civil society and the establishment of true rule of law.

The Head of the Ukrainian Greek Catholic Church and the members of the Permanent Synod came to Rome to meet His Holiness Pope Francis to share a message from their flock and the entire Ukrainian nation. This message needs to be fully understood by the global Christian family and the international community: We are under violent foreign invasion and we need your moral leadership and charitable help.

Officially nearly 10,000 persons have been killed; unofficially many more. Tens of thousands have been maimed and injured. There are 5 million people directly affected by the war, of which almost half have become refugees. Nearly 2 million are internally displaced, including almost 300,000 children. Up to half a million people have been forced out of the country in the last two years. For any person of faith or good will these people are not a mere statistic—each is a father or mother, brother or sister, neighbor, child or friend.

Ukraine is enduring a mounting humanitarian crisis, the greatest in Europe since the end of the World War II. The effects of two years of hybrid war have put hundreds of thousands into post-traumatic shock from which it will take decades to recover. Virtually the entire population has been impoverished. The currency of the country has been reduced to one-third of the value it held two years ago. The necessary economic reforms—conditions for international financial assistance—include a 350% increase in heating costs for most citizens. It is important not to forget: Ukraine has a cold climate…

…but the people of Ukraine have a warm and welcoming heart. They have welcomed some two million war refugees. In this regard the witness of millions of Ukrainians is inspiring. The generosity of volunteers has been astounding. Across the country they care for the injured, traumatized, and homeless, the widows and orphans. And yet, the ongoing invasion adds to the human misery. The killing goes on.

Today Europe is challenged at its very heart. For whom is there room in the heart of Europe? How much room is there? The continent is seeing that it is not easy to harbor refugees. Up until now Europe has been large hearted, generous and hospitable. Middle Eastern exiles are, in fact, going mostly to and finding reception in European and other countries where Christian tradition and social doctrine have served as the foundation for the modern respect of human freedoms and human rights. Yet supporting more than one million new refugees is proving to be a great challenge for the European Union. It is a challenge despite the fact that the EU has an annual budget 400 times greater than that of Ukraine. And yet, without great international clamor and commotion Ukraine in the last two years has absorbed 2 million refugees-internally displaced persons. The Christian heritage of Europe is being tested. What is our response during the “Year of Mercy” announced by Pope Francis?

During our visit to Rome we explained the realities on the ground in Ukraine, denounced the invasion and hybrid war and decried the suffering of millions of innocent men, women and children. The Church condemns the atrocities, the kidnappings, imprisonment and torture of citizens of Ukraine in the Donbas and Crimea—especially abuses directed at religious communities and ethnic groups, especially Muslim Tatars, as well as broad violations of civic rights and the human dignity of millions.

As Christians we are ready to forgive and seek peace. We announce and actively promote peace and forgiveness. But real peace is unattainable until the invasion ceases and the war is stopped.

We have been in Rome on the eve of the 70th anniversary of what historians call the “Pseudo-synod of Lviv.” Orchestrated 8-10 March 1946 by Stalin’s regime to liquidate the Ukrainian Greek Catholic Church (UGCC) this “synod” was held without any Greek Catholic bishops, since all had been imprisoned. Despite being beaten, tortured, and threatened with long prison sentences and even death, they had all refused to deny communion with the Pope. As a result the UGCC became the largest completely outlawed Church in the world. Its property was transferred to the Orthodox Church of the Moscow Patriarchate or confiscated and used for secular purposes. Stalin wanted to cut the ties of Ukrainian Greek Catholics with the Bishop of Rome. Many of the bishops died in prison or in the Gulag. Hundreds of clergy and religious and tens of thousands of laity met a similar fate.

However, our hope and “our help is in the name of the Lord, the maker of heaven and earth” (Ps 124:8). Today the Soviet Union is gone, and the once powerful persecutors are consigned to history and divine judgment. Meanwhile, the martyrs are being canonized, and their spiritual children grow in spirit and number. “And we know that all things work together for good to those who love God, to those who are the called according to His purpose.” (Rom 8:28). The Lord has blessed the suffering and sacrifice in order to fulfill his purpose. At the beginning of twentieth century —the century of sacrifice— the UGCC had three western-Ukrainian eparchies (dioceses) with three bishops. Today it has thirty-three eparchies and exarchates with 53 bishops on four continents. If in 1989, at the end of the catacomb period, only 300 aged priests remained of the 3000 pre-war clergy, today there are again 3000 priests with an average age of 38. The Church in Ukraine is vibrant and dynamic. We came to Rome to reaffirm communion of the revived UGCC with the Holy Father and to bear witness to our unity with the Universal Catholic Church.

The UGCC has demonstrated with its very blood its solidarity with the Bishop of Rome and the worldwide Catholic communion. Now, during the Year of Mercy, is the time for the Catholic Church to bring the healing balm of mercy to their suffering brothers and sisters in Ukraine in reciprocal solidarity. The Ukrainian people are proving their commitment to European values of human dignity and the rule of law. Now is the time for Europe to understand that if it does not stand up for these same values in Ukraine, they become endangered throughout the continent. This is a time to confirm what the nations of Europe and its religious communities hold most dear; a time to see whether the blessings of freedom and prosperity that Western powers and societies enjoy might be shared more fully with a long-suffering people.

The Ukrainian Greek Catholic Church ceaselessly prays for and promotes peace, and in Rome its leadership appealed to the Holy Father and to the world to help stop the war and stem the humanitarian crisis caused by the Russian invasion of Ukraine.  For Ukrainians who belong to different Churches and religious organizations and even secular citizens, the Holy Father is a global moral authority who speaks the truth. This voice of truth is particularly important for the suffering people of Ukraine. If the people do not hear or understand this voice they become confused, anxious and feel forgotten.

“The people are suffering, Holy Father, and they await your embrace, the active support of the Catholic communion and all people of good will” was our word. His Holiness made it clear that he would act. It was most important that on the eve of the sad anniversary of the Pseudo-synod of Lviv Pope Francis wholeheartedly acknowledged the faithfulness and heroic witness of generations of Greek Catholics. He prepared a warm pastoral statement calling the events of March 1946 by their proper name. The Holy Father emphasized that one cannot solve ecumenical problems at the expense of an Eastern Catholic Church.

We hope that His Holiness will initiate and support new steps to help relieve the dire hardships endured by millions of Ukrainians, that he will speak out on their behalf and encourage international aid. The UGCC stands ready to facilitate responsible, transparent, ecumenically sound administration of international assistance, serving the Ukrainian population without regard to ethnicity, political or linguistic preferences or religious affiliation. We are ready to cooperate in a well-coordinated plan that includes governmental and non-governmental bodies in order to lift the suffering out of their need, meeting both short-term and enduring needs of those affected by the humanitarian crisis caused by the invasion of Ukraine. Enough of this suffering! It can be prevented. It can be healed.  Let us make the “Year of Mercy” a reality for the people of Ukraine.

+Svitoslav (Shevchuk)

Major Archbishop of Kyiv and Halych

Head and Father of the UGCC

+Volodymyr (Vijtyshyn)

Metropolitan and archbishop of Ivano-Frankivsk

+Yaroslav (Pryriz)

Bishop of Drohobych

+Ken (Nowakowski)

Bishop of New Westminster

+Borys (Gudziak)

Bishop of St. Volodymyr the Great in Paris

+Bohdan (Dziourach)

Secretary of the Synod of the UGCC

Звернення Постійного Синоду УГКЦ після зустрічі зі Святішим Отцем Франциском, Папою Римським

Рим, 6 березня 2016

Війна є розгнузданим злом, радикальним порушенням Божої волі. Вона несе руїну і соціальне каліцтво, глибокий моральний занепад та невимовні людські страждання. Нам, душпастирям, та всім християнам і людям доброї волі Господь пригадує: «Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили» (Мт. 25, 45).

Протягом двох останніх років українці переживають новий вид агресії – гібридну війну, що спрямована на знищення незалежності, економічної стабільності, історичної пам’яті та міжнародного становища. Європейський народ зазнав вторгнення, його землі анексовані, промислові потужності зруйновані, а економіка покалічена. Нападів зазнають свобода, самовизначення, справедливість і добробут народу. Ідентичність українців систематично паплюжить безжальна та добре продумана міжнародна пропаганда, якої в Європі не бачили з часів нацистського та радянського тоталітаризмів.

Чому? Відповідь досить проста. Бо українці голосно заявили про свою Богом дану людську гідність. Вони вирішили розірвати з радянським минулим, що несло геноциди, колоніалізм та імперіалізм, було люто безбожницьким та глибоко корумпованим. У минулому столітті, в якому домінували червоний та коричневий тоталітаризми, Україна стала тим, що історики називають «кривава земля». Близько 15 мільйонів загинули на цій землі протягом двох світових воєн, від національних та релігійних переслідувань, геноцидів, особливо Голодомору (штучного голоду) і Голокосту, воєнного голоду та етнічних чисток. Мільйони провели роки та десятиліття в тюрмах, таборах і засланнях.

Безбожні диктатори намагалися викорінити віру та цінності і знищити культуру та соціальну канву народу, щоб керувати, контролювати та експлуатувати. Держава намагалася контролювати родинне життя. Аборти стали частиною державної політики. Рівень алкоголізму нестримно зростав. Усі Церкви та релігійні організації, що стали на боці переслідуваного народу, перетворилися на мішень репресій. Терор був виразною державної політикою протягом трьох поколінь. Страх закоренився в серці народу. Однак християни стійко переносили переслідування, черпаючи натхнення у словах Господа: «Сказав я вам це, щоб ви мали в мені мир. У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ». (Ів. 16, 33)

Після розпуску Радянського Союзу 1991 року, що відбувся мирно, його республіки, які стали незалежними державами, отримали свободу і почали засновувати демократичні інституції та запроваджувати вільну економіку, поважаючи суверенність і кордони сусідів. Однак у багатьох пострадянських країнах демократія не запанувала, а корупція стала новим способом життя. Для деяких розпад Радянського Союзу виглядав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», і вони заходилися відновлювати минуле. Це призвело до того, що в багатьох пострадянських країнах, включно з Україною, встановилися автократичні, клептократичні режими, які впроваджували репресії. Страждання народу продовжилися. УГКЦ залишалася солідарною з суспільством, пропонуючи йому рецепти із соціального вчення Католицької Церкви.

Господь промовляв до сумління українців і Святий Дух привів сотні тисяч людей, чоловіків і жінок, молодих і старших, стати разом на Майдані в молитві за народ. «Досить! Покінчімо з корупцією та системною несправедливістю!» Утверджуючи гідність людини, народ пережив справжній екуменізм у дії: бажання повної і видимої християнської єдності. Нова єдність, нова солідарність, нова відповідальність заради нової країни. «Оце настановляю тебе я нині над народами й над царствами, щоб ти викорінював і руйнував, вигублював і валив, будував і насаджував». (Єр. 1, 10)

Два роки тому масовим мирним протестом, який супроводжувався молитвою всіх національних релігійних спільнот, – православних, римо- та греко-католиків, протестантів, юдеїв і мусульман, – народ сказав: «Досить! Ми будемо вільними. Ми хочемо жити без страху і корупції, ми хочемо справедливості. У нас є гідність». Люди зрозуміли, що їхня гідність – це не просто конституційна норма, а щось справді святе, частина Божого задуму. Молитви на Майдані, що відбувалися щогодини, допомогли протестувальникам зрозуміти фундаментальну біблійну істину – ми створені на образ і подобу Божу (пор. Бут. 1, 26) Саме вияв солідарності і жертовності, що походить від цього переконання, вразив світ.

Проте не всі поділяли такі переконання. У декого з’явився побоювання, що нове розуміння свободи, гідності, відповідальності та можливість об’єднання з європейськими народами могло поширитися на українських сусідів. Вони розуміли, що це треба було зупинити. І два роки тому весь український народ зазнав покарання рукою північного сусіда, що все ще ностальгує за імперіалістичною величчю радянської спадщини. Своє домінування вони підтримують лише страхом, залякуванням і повним контролем медіа, що супроводжується нехтуванням правами людини і свободою совісті. Покарання українців за їх відчайдушне прагнення бути вільними стало брутальним, цинічним і маніпулятивним. Цьому порушенню права навіть намагаються надати міжнародного виправдання та узаконення і плекають неприязнь та відкидання політичної волі народу України, намагаючись зупинити розвиток громадянського суспільства та встановлення справжнього верховенства права.

Глава Української Греко-Католицької Церкви та члени Постійного Синоду приїхали до Рима, щоб зустрітися з Його Святістю Франциском і розповісти йому про те, чим живуть їхні вірні та весь народ. Глобальна християнська родина та міжнародна спільнота повинні вповні зрозуміти: українці переживають насильницьку зовнішню агресію і потребують моральної підтримки та благодійної допомоги.

За офіційними даними загинуло близько 10 тисяч осіб, неофіційно – більше. Десятки тисяч поранені та покалічені. Війна безпосередньо зачепила п’ять мільйонів осіб, з яких майже половина були змушені покинути свої домівки. Є близько два мільйони внутрішніх переселенців, з яких майже 300 тисяч дітей, близько півмільйона покинули країну протягом двох останніх років. Для людини віри чи доброї волі ці люди не просто статистика – це батько, брат чи сусід, мати, дитина чи друг.

Україна переживає гуманітарну кризу, яка постійно зростає, – найбільшу кризу в Європі після Другої світової війни. Наслідком двох років гібридної війни стало те, що сотні тисяч пережили глибокий травматичний шок, якого позбуватимуться довгі десятиліття. Майже все населення відчутно збідніло. Національна валюта втратила дві третини своєї вартості за два роки. Нам необхідні економічні реформи, які є умовою міжнародної фінансової допомоги, включають підвищення цін на тепло для населення на 350 відсотків. Важливо пам’ятати, що Україна має доволі холодний клімат…

…Однак у людей є теплі та гостинні серця. Вони прийняли близько двох мільйонів переселенців. Щедрість волонтерів справді вражає: у різних кутках країни вони опікуються пораненими, травмованими, тими, хто втратив домівки, вдовами та сиротами. У цьому контексті свідчення багатьох українців надихає. Однак тривала агресія посилює злидні. Смерті не припиняються.

Сьогодні Європа переживає складні виклики щодо самої її суті. Для кого знайдеться місце в її серці? Скільки там місця? Не так просто знайти притулок для великої кількості біженців. Досі Європа була щиросердною, щедрою і гостинною. Зрештою, близькосхідні біженці тікають переважно до європейських та інших країн, де християнські традиції та соціальна доктрина стали фундаментом для поваги людської свободи та прав. Однак підтримка більше від мільйона нових біженців стала великим викликом для ЄС, річний бюджет якого в 400 разів більший за бюджет України, яка без особливого галасу та метушні за останні два роки прийняла два мільйони переселенців. Християнська спадщина Європи зараз переживає складний іспит. Якою буде наша відповідь у Рік Божого милосердя, що його проголосив Святіший Отець?

Під час нашого візиту до Рима ми пояснювали, що відбувається в Україні, розповідали про агресію та гібридну війну і голосили про страждання мільйонів невинних людей. Церква засуджує звірства, викрадення, ув’язнення і тортури супроти громадян України на Донбасі і в Криму, особливо супроти кримських татар, а також нехтування правами  та гідністю мільйонів.

Як християни, ми готові пробачати і шукати миру. Ми проголошуємо та активно підтримуємо мир і прощення. Однак справжнього миру можна досягнути лише тоді, коли припиниться загарбання та війна.

Ми перебували в Римі напередодні 70-ї річниці Львівського псевдособору. Цей собор був організований сталінським режимом 8-10 березня 1946 року, щоб ліквідувати Українську Греко-Католицьку Церкву, і проведений без жодного греко-католицького єпископа, адже всі вони на той час були ув’язнені. Незважаючи на побиття, тортури та погрози про довгі вироки та смертну кару, усі єпископи відмовилися зрадити вірність Папі. У результаті УГКЦ стала найбільшою Церквою у світі, що перебувала поза законом. Її власність було передано Російській Православній Церкві або конфісковано для використання у світських цілях. Сталін хотів обірвати всі зв’язки українських греко-католиків з єпископом Рима. Багато єпископів померли у в’язницях чи в таборах. Сотні священиків та богопосвячених осіб і десятки тисяч вірних розділили їхню долю.

Проте наша надія і «допомога наша в імені Господа, що створив небо й землю» (Пс. 124 ,8). Сьогодні вже немає Радянського Союзу, і ті, колись могутні, переслідувачі вже стали історією та пішли на вічний суд. Натомість мученики беатифіковані, а їх духовні діти зростають духом і чисельністю. «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, – покликаним за його постановою, усе співдіє на добро». (Рим. 8, 28) Господь благословив страждання та жертви, щоб сповнити свій задум. На початку ХХ століття – століття жертви – УГКЦ мала три західноукраїнські єпархії і три єпископи. Зараз є 33 єпархії і екзархати з 53 єпископами на чотирьох континентах. Якщо 1989 року, коли Церква виходила з підпілля, залишилося лише 300 священиків із трьох тисяч, що були перед війною, зараз ми знову маємо три тисячі, середній вік яких 38 років. Церква в Україні жива та динамічна. Ми приїхали до Рима, щоб засвідчити вірність відродженої Церкви Святішому Отцеві та нашу єдність із Вселенською Католицькою Церквою.

У часи переслідування УГКЦ своєю кров’ю показала солідарність із Єпископом Рима і світовою католицькою спільнотою. Зараз, у Рік Божого милосердя, час Католицькій Церкві в солідарності принести цілющий бальзам милосердя до своїх братів і сестер, котрі страждають в Україні. Український народ доводить свою відданість європейським цінностям гідності людини та верховенства права. Зараз час Європі зрозуміти: якщо вона не обстоюватиме ці цінності в Україні, то вони опиняться під загрозою на всьому континенті. Зараз час підтвердити, що народи Європи та різні релігійні спільноти вміють захищати і цінувати найдорожче, – час побачити, чи свободу і добробут, якими насолоджуються західні країни, можна розділити повніше з багатостраждальним народом.

Українська Греко-Католицька Церква невпинно молиться і підтримує мир, і в Римі її керівництво звернулося до Святішого Отця і світу з проханням допомогти припинити війну та полегшити гуманітарну кризу, спричинену російською агресією проти України. Для українців, які належать до різних Церков та релігійних організацій і навіть невіруючих, Святіший Отець є глобальним моральним авторитетом, який говорить правду. Цей голос правди є особливо важливим для українців, які сьогодні страждають. Якщо люди не чують чи не розуміють цього голосу, то вони заплутуються, непокояться і почуваються забутими.

«Народ страждає, Ваша Святосте, і чекає Ваших обіймів, активної підтримки католицької спільноти та людей доброї волі», – це було наше слово. Папа Франциск дав чітко зрозуміти, що діятиме. Важливо також, що напередодні сумної річниці Львівського псевдособору Святіший Отець щиросердно наголосив на вірності та героїчному свідченні поколінь греко-католиків. Він підготував пастирське послання щодо подій березня 1946 року і запевнив, що ніхто не вирішуватиме екуменічні питання ціною Східної Католицької Церкви.

Ми сподіваємося, що Його Святість ініціює та підтримає нові кроки, щоб допомогти полегшити страждання мільйонів українців, що він говоритиме від їхнього імені та сприятиме міжнародній підтримці. УГКЦ готова допомагати у відповідальному, прозорому та екуменічному адмініструванні міжнародної допомоги, служачи українському суспільству, не зважаючи на національність, мову, політичну чи релігійну приналежність. Ми готові співпрацювати з іншими урядовими та неурядовими організаціями, щоб полегшити страждання, забезпечуючи короткотермінові та довготермінові потреби тих, кого зачепила гуманітарна криза, спричинена агресією проти України. Досить страждань! Їм можна запобігти. Їх можна зцілити. Зробімо Рік милосердя реальністю для українців!



Верховний Архиєпископ Києво-Галицький,

Глава і Отець УГКЦ

+Володимир (Війтишин),

Митрополит і Архиєпископ Івано-Франківський

+Ярослав (Приріз),

Єпископ Дрогобицький

+Кен (Новаковський),

Єпископ Нью-Вестмінстерський

+Борис (Ґудзяк),

Єпископ єпархії Святого Володимира Великого в Парижі

+Богдан (Дзюрах),

Секретар Синоду Єпископів УГКЦ