The Church That Stalin Couldn’t Kill: Ukrainian Greek Catholic Church Thrives Seventy Years after Forced Reunification

Seventy years ago, on March 8-10, 1946, under orders from Josef Stalin, an illegal “synod” of Kremlin-controlled clergy gathered in the city of Lviv, recently absorbed into the Soviet Union as part of the settlement of World War II. The purpose of the gathering was to liquidate the independent existence of the Ukrainian Greek Catholic Church, or rather to “reunite” it with the Russian Orthodox Church. This flimsy ruse derived from the church’s origins as a result of the Union of Brest in 1595 when thousands of faithful and their clergy—the Metropolitanate of Kyiv-Halych—broke away from Eastern orthodoxy to place themselves under the authority and pastoral protection of the Latin Catholic Pope of Rome. The next three-and-a-half centuries established the church as a thriving spiritual center that was closely connected to rising social and intellectual movements as they struggled to define an identity for nascent Ukrainian populations that found themselves under the serial domination of empires and states in the region. By the middle of the twentieth century, the Ukrainian Greek Catholic Church (UGCC) included over three thousand parishes, 4,440 churches, five seminaries, and 127 monasteries. Over three million believers were served by three thousand priests, ten bishops, and the metropolitan at the head of the church. As Stalin’s regime moved to subdue and absorb the Western Ukrainians, it was clear that this large and vibrant institution that answered to an authority outside of the state would continue to nurture the same patriotism and independent spirit that had proved so problematic during the first Soviet occupation in 1939-1941. Moreover, during the Second World War, even though the Communist Soviet...

«Ми їм прощаємо і просимо в них прощення…»

Ця Святоюрська гора, в дивний містичний спосіб, стала горою Оливною. Тут, вдивляючись в майбутнє своєї Церкви та свого народу, обливався кривавим потом та сльозами праведний митрополит Андрей Шептицький, у молитві перед Отцем стояв наш великий попередник Патріарх Йосиф Сліпий, знаючи, яку гірку чашу мук та страждань має пити його народ та УГКЦ.  Сьогодні ми з вами стоїмо в тому самому храмі, на тому ж місці, де сімдесят років тому відбувся львівський псевдособор. Скільки людських драм, поцілунків Юди, відречень тут відбулося. Та саме цей псевдособор став моментом, в якому Господь прославив свого Сина, а з ним і Його розіп’яту, а згодом воскреслу, Церкву. Сказав Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав 8 березня під час проповіді на Архиєрейській Божественній Літургії  в архикатедральному соборі святого Юра, що у Львові, 8 березня з нагоди 70-річчя львівського псевдособору. Чому УГКЦ спогадує цей день? «Цього дня ми прагнемо подякувати Богу за  те, що зробив саме нашу Церкву інструментом спасіння і воскресіння українського народу та держави. Дякуємо за те, що саме в УГКЦ було багато учнів Христових, які на заклик нашого Спасителя, чували і молилися. Вдячні Богу за мучеників та святих ісповідників Христової віри УГКЦ, які терпіли страждання за близкість із намісником апостола Петра на землі, зокрема в другій половині XX століття після цієї сумної події. Дякуємо сьогодні за те, що можемо свідчити правду про Бога і нашу історію. Ми дякуємо усім тим, які несли тягар  мук і страждань Церкви в роки переслідування», – пояснив Глава Церкви. На думку проповідника, Господь і сьогодні прославляє УГКЦ через новітні атаки ворога, щоб ми ставали праведними: «Учора увесь світ сколихнула вістка про те, що велике число священиків-інтелектуалів Православної Церкви,...

Львівський псевдособор 1946 року і «католицько-православна» проблема в добу відродження УГКЦ початку 90-х рр. ХХ ст.

о. д-р Мирон Бендик Ректор Дрогобицької Духовної Семінарії 1. Історичний екскурс (контекст) Ми знаємо, що на початках історії Церкви, як і цілої Христової Церкви І тисячоліття християнства, ще не діяло звужено-конфесійне розуміння Церкви, яке почало все більш поширюватись і утверджуватись після розколу між християнським Сходом і Заходом. У Київській Церкві існувало еклезіально-богословське розуміння, згідно з яким, за словами київського митрополита ХІ століття Іларіона, Церква і на Сході, і на Заході – одна й та ж сама. З точки зору Київської Церкви ХІ століття, представленої саме місцевим, а не грецьким її ієрархом, і Рим, і Костянтинопіль – складові ланки єдиної Христової Церкви. Тому ця єдина Церква – і католицька, і православна (чи, як дехто воліє називати, «правовірна») одночасно. До Католицької Церкви однозначно належали не тільки Рим, але й Костянтинопіль, як і до Православної – не тільки Костянтинопіль, але й Рим. Також і християнський Київ, перебуваючи в сопричасті з Церквами Риму і Костянтинополю, однаково застосовував стосовно себе і одне, і друге окреслення. Українські християни вважали себе «грецької віри», яку прийняли з Царгороду, а також уважали себе членами «православно-католицької» Церкви. Такий титул – «православно-католицьких» носили київські митрополити, наприклад, Петро Могила і Андрей Шептицький. Православно-католицька за характером відкритість Київської Церкви і на Костянтинопіль, і на Рим проявилась у добу Берестейської унії, зокрема, в тому, що ніхто – ні прихильники, ні опоненти – не вважали Унію зміною віри. Тому з обох боків, попри полемічну риторику, цілком серйозно розглядали можливість об’єднання всіх у єдиному патріярхаті, сопричасному і з Римом, і з Царгородом. Цікаво, що тоді з київським планом православно-католицького об’єднання ні Рим, ні Царгород не погоджувалися, мотивуючи свою незгоду «різницями у вірі». Натомість, беручи до...

Як і чому комуністична влада ліквідовувала УГКЦ?

8-10 березня виповнюється 70-ті роковини з дня проведення так званого псевдособору 1946 року, на якому комуністична влада того часу офіційно ліквідувала Українську Греко-Католицьку Церкву.  До цієї сумнозвісної події в Києві сьогодні відкрилася виставка під назвою «До світла воскресіння крізь терни катакомб». Перед її відкриттям Блаженніший Любомир, Архиєпископ-емерит, Олег Турій, історик, проректор Українського католицького університету, та Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, говорили, чому УГКЦ була неприйнятною для комуністичного тоталітарного режиму, чому ми повинні сьогодні про це пам’ятати і які робити висновки. УГКЦ НЕ ПАСУВАЛА ДО РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ Олег Турій, проректор УКУ: Під час Другої світової війни Сталін, побачивши неможливість лише на основі комуністичної ідеології мобілізувати народ на протидію нацистській агресії, вирішив використати Російську Православну Церкву, яка була обезкровлена сталінськими репресіями у 20-30-их роках, для ідеологічної підтримки тієї влади і для того, щоб її руками нищити інші Церкви, творячи своєрідний релігійний інтернаціонал. Ідея була перетворити Москву в своєрідний «християнський» центр, маніпульований і контрольований комуністичною владою. Драматизм історії ліквідації УГКЦ якраз і полягав у тому, що ця Церква не пасувала до радянської системи, тому що вона була українською. Тобто вона була зв’язана впродовж тисячоліть з українським народом, спричинилася до розвитку його національної самосвідомості, розбудовувала, говорячи сучасною лексикою, альтернативне громадянське суспільство в умовах іноземного панування чи то австро-угорського, чи то польського. Ця Церква була католицька, а це означало, що вона мала «родичів» за кордоном. Для радянської системи наявність родичів за кордоном уже була плямою, яка перекривала кар’єру для особи. Уявіть собі, з якою ненавистю ставився режим до Церкви, яка мала мільйони родичів за кордоном і яка була зв’язана сопричасною єдністю з усім католицьким світом. Але третя причина, як на мене, полягала в тому,...